Торжественная проповедь. Особенности поэтики «Слова о законе и благодати митрополита Илариона»

Представляет собой торжественную речь митрополита Илариона в середине XI века (составлено между 1037 и 1050 годами, М. Д. Приселков сужает эти хронологические вехи до 1037—1043 годов). По мнению А. Н. Ужанкова «Слово о Законе благодати» было произнесено вечером 25 марта 1038 года в церкви Благовещения Пресвятой Богородицы на Золотых воротах в Киеве.

Содержание

«Слово о законе и благодати» (полное название: «О Законе, через Моисея данном, и о Благодати и Истине через Иисуса Христа явленной, и как Закон отошел, (а) Благодать и Истина всю землю наполнили, и вера на все народы распространилась, и до нашего народа русского (дошла). И похвала кагану нашему Владимиру, которым мы крещены были. И молитва к Богу от всей земли нашей», др.-рус. О законе Моисеомъ даномъ, и о благодати и истине Исусомъ Христомъ бывшии. И како законъ отиде, благодать же и истина всю землю исполни, и вера въ вся языкы простреся и до нашего языка рускаго, и похвала кагану нашему Влодимеру, от негоже крещени быхомъ и молитва къ Богу от всеа земли нашеа) — один из древнейших памятников древнерусской литературы, созданный за несколько десятилетий до «Повести временных лет». Представляет собой торжественную речь митрополита Илариона в середине XI века (составлено между 1037 и 1050 годами, М. Д. Приселков сужает эти хронологические вехи до 1037—1043 годов). По мнению А. Н. Ужанкова «Слово о Законе благодати» было произнесено вечером 25 марта 1038 года в церкви Благовещения Пресвятой Богородицы на Золотых воротах в Киеве.

«Слово» делится на две отдельные части. В первой показано превосходство благодати Нового Завета над заповедями Ветхого. Иларион пересказывает ветхозаветную историю Агари, служанки Авраама, и его жены Сарры, приравнивая Исаака («свободного сына свободной матери») к последователям христианства, а Измаила («сына рабыни») — к иудеям. Иларион подчеркивает, что Закон появился до благодати так же, как Измаил родился до Исаака, и далее объясняет, что Евангелие распространится по всей земле, в то время как «озеро Закона пересохло». Вторая часть представляет собой высокопарный панегирик Владимиру, великому князю Киевскому и крестителю Руси, написанный, вероятно, с целью представления Владимира кандидатом на канонизацию. Некоторые историки предполагают, что каждая из частей была написана по различным поводам и лишь спустя какое-то время скомпилированы в одно целое.

Митрополит Иларион был первым Киевским митрополитом русского происхождения. Кроме того, великий князь Ярослав возвёл Илариона в митрополиты, не спросив разрешения у константинопольского патриарха. В «Слове о законе и благодати» он, восхваляя дела князя Владимира Красное Солнышко, проводил мысль о самостоятельности молодых народов. Многие историки видят в этом жесте желание Руси продемонстрировать автономию от Константинополя

Академик Дмитрий Сергеевич Лихачёв пишет о «Слове»:

Тема «Слова» — тема равноправности народов, резко противостоящая средневековым теориям богоизбранничества лишь одного народа, теория вселенской империи или вселенской церкви. Иларион указывает, что Евангелием и крещением Бог «все народы спас», прославляет русский народ среди народов всего мира и резко полемизирует с учением об исключительном праве на «богоизбранничество» только одного народа.

Дошло в рукописях XV и XVI веков.

Логический анализ позволяет разделить «Слово о Законе и Благодати» на три составные части. Первая часть — это своеобразное философско-историческое введение. В его основе лежит рассуждение о соотношении Ветхого и Нового заветов — Закона и Благодати. Смысл подобного рассуждения многообразен. С одной стороны, это продолжение чисто богословского спора между западной, римской Церковью и Церковью восточной, православной. Дело в том, что западное христианство почитало Ветхий завет как собрание разного рода правовых норм, как оправдание свойственных западному миру прагматических устремлений и т.д. На Востоке Ветхому завету придавалось гораздо меньшее значение.

Иларион в своем «Слове» стоит ближе к восточной Церкви. Он подчеркивает, что следование нормам только лишь Ветхого Завета не приводит людей к спасению души, как не спасло знание Закона («тени») древних иудеев. Более того, предпочтение Ветхого завета может привести к иудаизму.

Лишь Новый завет («истина»), данный человечеству Иисусом Христом, является Благодатью, ибо Иисус своей смертью искупил все людские грехи, а посмертным воскрешением Он открыл всем народам путь к спасению. В доказательство своей мысли Иларион пишет пространное рассуждение на тему библейской притчи о Сарре и Агари. Это рассуждение — первый образчик символическо-аллегорического толкования библейских сюжетов в русской литературе. Впоследствии, символическое толкование Библии станет основным методом в творчестве древнерусских книжников.

Смысл этой притчи, по Илариону, очень глубок. Агарь — это образ Ветхого завета, Закона, который появляется на свет раньше, но, рожденный рабыней, продолжает и сам оставаться рабом. Сарра — это символ Нового завета, Благодати, которая рождает свободного Исаака. Так и Ветхий завет не может быть истиной, хотя он и явился раньше Нового завет. Следовательно, не «первородство» имеет решающее значение, а то, что Господь послал истину людям в заветах Иисуса Христа. В рассуждение Илариона о Сарре и Агари прослеживаются две важнейших идеи. Во-первых, Христова Благодать настолько значительна, что спасает всех людей, принявших Святое Крещение, независимо оттого, когда произошло само крещение. Во-вторых, одного факта крещения достаточно для того, чтобы люди, его принявшие, были достойны спасения.

Во второй части «Слова» Иларион развивает идеи спасения одной Благодатью уже в приложении к Руси. Крещение Руси, совершенное великим князем Владимиром, показало, что Благодать распространилось и в русские пределы. Следовательно, Господь не презрел Русь, а спас ее, приведя к познанию истины. Приняв Русь под свое покровительство, Господь даровал ей и величие. И теперь это не в «худая» и «неведомая» земля, но земля Русская, «яже ведома и слышима есть всеми четырьми конци» света. Более того, христианская Русь может надеяться на великое и прекрасное будущее, ибо оно предопределено Божиим Промыслом.

Третья часть «Слова» посвящена прославлению великих киевских князей. Прежде всего, речь идет о князе Владимире (в крещении — Василий), которого посетил Сам Всевышний и в сердце которого воссиял свет ведения. Кроме Владимира, славит Иларион князя Ярослава Мудрого (в крещении — Георгий), современником и соратником которого был и сам митрополит. Но интересно, что Иларион прославляет также и язычников Игоря и Святослава, заложивших будущее могущество Русского государства. Более того, в своем сочинении Иларион именует русских князей титулом «каган». А ведь этот титул в те времена приравнивался к титулу императора. Да и самого Владимира Иларион сравнивает с императором Константином.

Как можно видеть, богословские рассуждения митрополита Илариона являются основанием для серьезных историко-политических обобщений и выводов. Доказательства в пользу Благодати дают митрополиту Илариону возможность показать место и роль Руси в мировой истории, продемонстрировать величие его Родины, ибо Русь была освящена Благодатью, а не Законом.

По сути дела, «Слово» — это похвальная песнь Руси и ее князьям. А воспевание достоинства и славы Русской земли и княживших в ней потомков Игоря Старого направлено прямо против политических притязаний Византии.

«Слово о Законе и Благодати» иллюстрирует и первые шаги христианства в Древней Руси. Нетрудно заметить, что у Илариона христианство носит ярко выраженный оптимистический характер, оно пронизано верой в то, что спасение будет дано всем, принявшим Святое Крещение, что само христианство преобразило Русь, открыло ей врата в божественные чертоги.

Следовательно, в толковании христианского вероучения, митрополит Иларион близок к раннему русскому христианству, имеющему свои истоки в кирилло-мефодиевской традиции. И в этом Иларион был не одинок. Как показывают исследования, похожие взгляды высказаны в «Памяти и похвале князю русскому Владимиру» Иакова-мниха, где большое место занимают сюжеты, сравнивающие подвиги Владимира и Ольги с деяниями Константина и Елены. Главное же, и в одном, и другом памятниках ярко чувствуется оптимистическое, радостное, даже восторженное настроение от самого факта Крещения Руси.

В историософском же смысле, митрополит Иларион продолжил и развил линию начатую еще в летописной традиции, предприняв усилия по «вписыванию» истории Руси в библейскую историю. Многочисленные библейские аналогии, которые наполняют текст «Слова о Законе и Благодати», позволяют автору представить Русь, как государство, вставшее в ряд других христианских государств и занимающее в этом ряду самое достойное место. Но, совершенно сознательное и доказательное предпочтение Нового Завета Ветхому, доказывало и самостоятельность Руси как в сравнении с Западом, так и в сравнении с Востоком.

03.03.2016, 1827 просмотров.

myfilology.ru

Слово про закон та благодать написав

СЛОВО О ЗАКОНЕ И БЛАГОДАТИ, ВЫДАЮЩИЙСЯ ПАМЯТНИК ДРЕВНЕРУССКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ И ФИЛОСОФИИ

СЛОВО О ЗАКОНЕ И БЛАГОДАТИ, выдающийся памятник древнерусской литературы и философии, написанный первым русским митрополитом Киевским Иларионом. Текст памятника сохранился более чем в 50 списках XV—XVI вв. и в разных редакциях, а наиболее авторитетным считается список сер. XV в. Именно по этому списку текст «Слова» был издан Н. Н. Розовым в 1963. Новые переиздания «Слова» начались только с сер. 80-х, последнее из них — в серии «Библиотека литературы Древней Руси». Обычно время написания памятника датируется между 1037 и 1050 (первая дата — освящение собора Софии, вторая — кончина супруги Ярослава Ирины — Ингигерд, которая обычно датируется 1050). М. Д. Приселков сужает эти хронологические вехи до 1037—43. А. Г. Кузьмин, наоборот, предлагает отказаться от нижней даты и приблизить датирование памятника к верхней дате, при этом самую верхнюю дату он считает 1051, а не 1050. Содержание памятника также вызывает различные мнения. Так, еще И. Н. Жданов обратил внимание на противопоставление Иларионом Нового Завета Ветхому, как Благодати Закону, и Русской церкви Византии. Недавно В. В. Кожинов попытался иначе интерпретировать мнение митр. Илариона, считая, что весь пафос «Слова» направлен против Хазарского каганата. Однако эта точка зрения не нашла поддержки у большинства исследователей. Кроме того, митр. Илариону принадлежат два текста — «Молитва» и «Исповедание веры», которые обычно публикуются вместе со «Словом».
Логический анализ позволяет разделить «Слово о Законе и Благодати» на 3 составные части. Первая часть — это своеобразное философско-историческое введение. В его основе лежит рассуждение о соотношении Ветхого и Нового Заветов — Закона и Благодати. Смысл подобного рассуждения многообразен. С одной стороны, это продолжение чисто богословского спора между западной, Римской церковью и Церковью восточной, Православной. Дело в том, что западное христианство почитало Ветхий Завет как собрание разного рода правовых норм, как оправдание свойственных западному миру прагматических устремлений и т.д. На Востоке Ветхому Завету придавалось гораздо меньшее значение.
Иларион в своем «Слове» стоит ближе к восточной Церкви. Он говорит: «Преежде законъ, ти по томъ благодеть, прежде стеень, ти по томъ истина». Т. о., Иларион подчеркивает, что следование нормам только лишь Ветхого Завета не приводит людей к спасению души, как не спасло знание Закона («тени») древних иудеев. Более того, предпочтение Ветхого Завета может привести к иудаизму.
Вообще, слово «стень» можно переводить или как «сень», или как «тень». В посланиях ап. Павла Закон, завет Закона — «тень будущего» (Кол. 2, 17), «образ и тень небесного» (Евр. 8, 5), «тень будущих благ» (Евр. 10, 1). В Острожской Библии эти места переведены следующим образом: «стень грядущих», «иже образомъ и стени служат небесных», «сень бо имыи законъ грядущихъ благъ». Следовательно, в содержательном отношении «стень» — прообраз, отражение, пророчество будущих благ, благодати.
Лишь Новый Завет («истина»), данный человечеству Иисусом Христом, является Благодатью, ибо Иисус своей смертью искупил все людские грехи, а посмертным воскрешением Он открыл всем народам путь к спасению: «Законъ бо предътечя бе и слуга благодети и истине, истина же и благодеть слуга будущему веку, жизни нетленни. Яко законъ привождааше възаконеныа къ благодетьному крещению, крещение же сыны своа препущаеть на вечную жизнь. Моисее бо и пророци о Христове пришествии поведааху, Христос же и апостоли его о въскресении и о будущиимъ веце».
В доказательство своей мысли Иларион пишет пространное рассуждение на тему библейской притчи о Сарре и Агари. Это рассуждение — первый образчик символическо-аллегорического толкования библейских сюжетов в русской литературе. Впоследствии символическое толкование Библии станет основным методом в творчестве древнерусских книжников.
Суть же притчи такова. Сарра — жена праотца Авраама — долгое время была бесплодной. И Авраам, по совету жены, породил сына Измаила от рабыни Агари. Но Господь смилостивился над Саррой, и в глубокой старости она тоже смогла родить сына — Иакова.
Смысл этой притчи, по Илариону, очень глубок. Агарь — это образ Ветхого Завета, Закона, который появляется на свет раньше, но, рожденный рабыней, продолжает и сам оставаться рабом. Сарра — это символ Нового завета, Благодати, которая рождает свободного Иакова. Так и Ветхий завет не может быть истиной, хотя он и явился раньше Нового завета. Следовательно, не «первородство» имеет решающее значение, а то, что Господь послал истину людям в заветах Иисуса Христа. «Закон бо прежде бе и възнесеся в мале, и отииде, — говорит Иларион. — Вера христианьская, послежде явльшися, больши первыа бысть и расплодися на множьство языкъ. И Христова благодеть, всю землю обять и ако вода морьскаа покры ю».
В рассуждении Илариона о Сарре и Агари прослеживаются две важнейших идеи. Во-первых, Христова Благодать настолько значительна, что спасает всех людей, принявших Святое Крещение, независимо от того, когда произошло само крещение. Во-вторых, одного факта крещения достаточно для того, чтобы люди, его принявшие, были достойны спасения. «Христианыихъ же спасение благо и щедро простираяся на все края земленыа… — пишет Иларион. — Хрьстиани же истиною и благодатию не оправдаються, нъ спасаються».
Во второй части «Слова» Иларион развивает идеи спасения одной Благодатью уже в приложении к Руси. Крещение Руси, совершенное вел. кн. Владимиром, показало, что Благодать распространилась и в русские пределы. Следовательно, Господь не презрел Русь, а спас ее, приведя к познанию истины. «И уже не идолослужителе зовемся, — пишет Иларион, — нъ христиании, не еще бежнадежници, нъ уповающе въ жизнь вечную». И теперь, как радостно восклицает Иларион: «Вся страны благыи Богъ нашь помилова и насъ не презре, спасе ны, и въ разумъ истинныи приведе».
Приняв Русь под свое покровительство, Господь даровал ей и величие. И теперь это не «худая» и «неведомая» земля, но земля Русская, «яже ведома и слышима есть всеми четырьми конци» света. Более того, христианская Русь может надеяться на великое и прекрасное будущее, ибо оно предопределено Божиим Промыслом.
Третья часть «Слова» посвящена прославлению великих Киевских князей. Прежде всего, речь идет о кн. Владимире (в крещении — Василий), которого посетил Сам Всевышний и в сердце которого воссиял свет ведения: «И тако ему въ дни свои живущю и землю свою пасущу правдою, мужествомь же и съмысломъ, приде на нь посещение Вышняаго, призре на нь всемилостивое око благааго Бога, и въсиа разумъ въ сердци его, яко разумети суету идольскыи льсти и възыскати единого Бога, сътворьшааго всю тварь видимую и невидимую».
Кроме Владимира, славит Иларион кн. Ярослава Мудрого (в крещении — Георгий), современником и соратником которого был и сам митрополит. Но интересно, что Иларион прославляет также и язычников Игоря и Святослава, заложивших будущее могущество Русского государства. Более того, в своем сочинении Иларион именует русских князей титулом «каган». А ведь этот титул в те времена приравнивался к титулу императора. Да и самого Владимира Иларион сравнивает с имп. Константином: «Подобниче великааго Коньстантина, равноумне, равнохристолюбче, равночестителю служителемь его!»
Как можно видеть, богословские рассуждения митр. Илариона являются основанием для серьезных историко-политических обобщений и выводов. Доказательства в пользу Благодати дают митр. Илариону возможность показать место и роль Руси в мировой истории, продемонстрировать величие его Родины, ибо Русь была освящена Благодатью, а не Законом.
По сути дела, «Слово» — это похвальная песнь Руси и ее князьям. А воспевание достоинства и славы Русской земли и княживших в ней потомков Игоря Старого направлено прямо против политических притязаний Византии.
«Слово о Законе и Благодати» иллюстрирует и первые шаги христианства в Древней Руси. Нетрудно заметить, что у Илариона христианство носит ярко выраженный оптимистический характер, оно пронизано верой в то, что спасение будет дано всем, принявшим Святое Крещение, что само христианство преобразило Русь, открыло ей врата в божественные чертоги.
Следовательно, в толковании христианского вероучения митр. Иларион близок к раннему русскому христианству, имеющему свои истоки в кирилло-мефодиевской традиции. И в этом Иларион был не одинок. Как показывают исследования, похожие взгляды высказаны в сочинениях Иакова Мниха, в «Слове на обновление Десятинной церкви» неизвестного автора (памятники 2-й пол. XI в.), А в «Памяти и похвале князю русскому Владимиру» большое место занимают сюжеты, сравнивающие подвиги Владимира и Ольги с деяниями Константина и Елены. Главное же, и в одном, и др. памятниках ярко чувствуется оптимистическое, радостное, даже восторженное настроение от самого факта Крещения Руси.
В историософском же смысле, митр. Иларион продолжил и развил линию, начатую еще в летописной традиции, предприняв усилия по «вписыванию» истории Руси в библейскую историю. Многочисленные библейские аналогии, которые наполняют текст «Слова о Законе и Благодати», позволяют автору представить Русь, как государство, вставшее в ряд др. христианских государств и занимающее в этом ряду самое достойное место. Но совершенно сознательное и доказательное предпочтение Нового завета Ветхому доказывало и самостоятельность Руси как в сравнении с Западом, так и в сравнении с Востоком.

Изд.: Молдован А. М. «Слово о законе и благодати» Илариона. Киев, 1984; Иларион. Слово о Закон и Благодати / Подг. текста и перевод Т. В. Черторицкой // Красноречие Древней Руси; «Слово о Законе и Благодати» (отрывок) / Подг. текста и перевод Л. А. Дмитриева // Литература Древней Руси: Хрестоматия. М., 1990.
Лит.: Жданов И. Н. «Слово о законе и благодати» Илариона и «Похвала кагану Владимиру» // Сочинения И. Н. Жданова. СПб., 1904. Т. 1; Розов Н. Н. 1) Рукописная традиция «Слова о законе и благодати» // Труды Отдела Древнерусской литературы. 1961. Т. 17; 2) Иларион // Словарь книжников. Вып. 1; Лихачев Д. С. «Слово о законе и благодати» Илариона // Лихачев. Великое наследие; Колесов В. Умное слово в «Слове» Илариона Киевского // Альманах библиофила. М., 1989. Вып. 26; Брюсова В. Г. Когда и где был поставлен митрополитом Иларион? // Герменевтика древнерусской литературы. Сб. 1. XI—XVI века. М., 1989.

www.rusinst.ru

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Автори статей

«СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ» — найдавніша пам’ятка оригінальної літератури Київської Русі, богословський трактат, написаний із великою літ. майстерністю. Збереглося в численних (більше 50) списках 15—16 ст. Один фрагмент твору зберігся у списку 2-ї пол. 13 ст. Твір не містить імені автора; О.Горський, який першим провів наук. дослідження пам’ятки (1844), припустив, що автором є Іларіон, і це досі не викликає заперечень. Загальновизнана дата написання «С.п.З. і Б.» — між 1037 і 1050.

Твір ділиться на 4 частини: у 1-й світ. історія показана як історія Спасіння, яка рухається від обмеженості іудейського Закону до християн. Благодаті — визволительки всього людства; у 2-й частині стверджується, що й нещодавно охрещений рус. народ нарешті долучився до Благодаті Божої; 3-тя частина прославляє «кагана нашого» Володимира Святославича — володаря, котрий хрестив країну і за цей подвиг заслуговує церк. вшанування, яке гарантує йому вічну пам’ять; 4-та частина — це молитва про Благодать Божу та зміцнення у вірі. Деякі дослідники вважають, що назва «Слово про Закон і Благодать» стосується лише перших двох (або перших трьох) частин, а решта — це окремі твори, які згодом були об’єднані.

Відомі різні інтерпретації ідейної спрямованості твору: 1) полеміка, спрямована проти київ. євреїв або іудейської Хозарії (див. Хозарський каганат); 2) твір антиболг. спрямування (що пов’язано з гіпотетичною залежністю ранньої церк. організації на Русі від Болг. церкви); 3) утвердження рівноправ’я всіх народів як відповідь Русі на гегемоністські претензії Візантії; 4) церк. текст, який не містить чітко висловленої політ. ідеї. Перші три інтерпретації не знаходять підтримки в більшості сучасних дослідників. Висловлено думку (С.Темчин), що політ. ідея у «С.п.З. і Б.» усе ж присутня: це намагання Іларіона забезпечити собі та своїй країні рівні права з єдиновірцями Візантії і, зокрема, довести, що колиш. язичник має право керувати християн. Церквою.

Вид.: Молдован А.М. «Слово о законе и благодати» Илариона. К., 1984; Акентьев К.К. «Слово о законе и благодати» Илариона Киевского: Древнейшая версия по списку ГИМ Син. 591. В кн.: Byzantinorossica, т. 3. СПб., 2005.

1. Розов Н.Н. Иларион. В кн.: Словарь книжников и книжности Древней Руси, вып. 1. Л., 1987
2. Подскальски Г. Христианство и богословская литература в Киевской Руси (988—1237 гг.). СПб., 1996
3. Мюллер Л. Киевский митрополит Иларион: Жизнь и творчество. В кн.: Мюллер Л. Понять Россию: Историко-культурные исследования. М., 2000 (http:// www.golubinski.ru/ecclesia/ilarion/muller_ilarion.htm)
4. Темчин С. «Слово о законе и благодати» киевского митрополита Илариона и раннехристианская полемика. В кн.: Ruthenica, т. 7. К., 2008

(тексти та зображення доступні на умовах ліцензії Creative Commons
із зазначенням авторства — розповсюдження на тих самих умовах)

history.org.ua

§ 3. Політичні ідеї у творі Іларіона «Слово про Законі і Благодаті»

Дійшли до нас писемні пам’ятки Київської Русі зберегли надто мало відомостей про Іларіона, щоб можна було скласти його біографію. У ввійшов у «Києво-Печерський патерик» сказанні Нестора «Що заради прозвася Печерьскый монастир» повідомляється, що князь Ярослав, що зайняв після перемоги над Святополком Київський великокнязівський стіл, полюбив Берестове і тамтешню церкву Святих Апостолів. Серед її священиків був «презвитеръ, именемь Ларионъ, чоловік благочестивъ, божественым Писаниемъ разуменъ і постник». Далі говориться, що цей Ларіон «хождаше съ Брестова на Дн ѣ прь, на холмъ, гдь нын ѣ в ѣ тхый монастир Печерьскый, і ту молитву творяще, вглиб бо тамо л ѣ з великий. І викопав ту печерьку малу (тобто маленьку печерку) дво саженъ і, приходячи съ Берестова, псалмопьние пояше, моляшеся Богу втайн ѣ . Посем ж (тобто через деякий час) благоволи Богъ възложити на серце благов ѣ рному великому князю Ярославу, і, събрав єпископи, л ѣ то 6559 (1051 р.) поставиша його митрополитом у Святьй Софії, а ці його печерька осту». Про те ж, але в дещо іншій редакції, пишеться і в «Повісті тимчасових років». Крім того, ім’я митрополита Іларіона згадується у вступі до Статуту про церковних судах великого князя Ярослава, де кажуть, що цей Статут він «за данію батька свого съгадал есмь с митрополитом Ларионом».

В історію російської православної церкви Іларіон увійшов як перший митрополит з руських, до нього цю посаду займали священнослужителі тільки грецького походження, що присилалися з Константинополя. Однак був Іларіон митрополитом недовго: при описі поховання великого князя Ярослава, який помер в 1054 р., літописи говорять толькб про попи, ні в одній з них не згадується митрополит Іларіон, а стосовно до 1055 р. в Новгородській літописі називається вже інший митрополит — по імені Єфрем.

Зі змісту творів Іларіона видно, що він добре знав грецьку мову і візантійську церковну літературу. Швидше за все, йому довелося самому побувати у Візантії, а можливо, і в Західній Європі. За деякими відомостями, Іларіон в 1048 р. їздив на чолі російського посольства в Париж на переговори з питань шлюбу дочки князя Ярослава Анни з королем Франції Генріхом I. Шлюб цей був укладений, як відомо, в 1051 р.

Іларіон відкриває собою і по часу і по досконалості своїх творінь ряд найбільших письменників Київської Русі. Крім «Слова про Законі і Благодаті» до нас дійшли ще два його твори — «Молитва» і «Сповідання віри». Крім того, збереглися зроблене ним збори старозавітних речений про те, як Бог одно полюбив всі народи, і маленька замітка такого змісту: «Я милістю человеколюбивого Бога, чернець і пресвітер Іларіон, повелінням Його, благочестивих єпископів був освячений і настолован у великому і богохранімом граді Києві, щоб бути мені в ньому митрополитом, пастирем і вчителем. Було ж це в літо 6559 при владі, благовірного кагана Ярослава, сина Володимира. Амінь». Дійшли до нас твори Іларіона змістом і стилем своїм явно свідчать, що він написав набагато більше. Однак спроби виявити нові його твори поки не привели до успіху.

Головне творіння Іларіона «Слово про Закон і Благодаті» — створене ним у період між 1037-1050 рр .. (Один із сучасних дослідників, робив спробу встановити точний час появи цього твору, називає дату 25 березня 1038 р.) Використовується тут для позначення його жанру термін «слово» придуманий вченими — сам Іларіон називає свій твір «повістю» («Про Закон ѣ , Мос ѣ їм даньнемь, і про Благод ѣ ти і Істині, Христосъмь бывъшиимъ, пов ѣ сть сі є».) І ця назва в повній мірі відповідає його стилю — Іларіон дійсно тут оповідає, розповідає. Це не що інше, як проповідь, виголошена в одному з церковних храмів. Іларіон, однак, її не тільки вимовив, але і виклав на папері. Тому він називає своє творіння не тільки повістю, але і писанням. Навіщо згадувати мені «в писанні сем», запитує Іларіон, і пророчі проповіді про Христа, і апостольські вчення про майбутньому столітті? «Те излиха є і на тъщеславие съкланяся , — відповідає він. — Еже бо въ ін ѣ хъ кънигахъ писано і вами в ѣ домо, ти сьд ѣ положити (тобто тут викладати) — тъ дьрзости образъ є і славохотию. Ні кь нев ѣ дущиимъ бо пишемъ, нъ преизлиха насытьшемъся солодощі кънижьныя» (тобто не до необізнаних адже пишемо, але рясно насытившимся солодкістю книжкової).

Останні слова прямо вказують, що Іларіон звертався своєю проповіддю до освіченим людям православної християнської віри. І тому він вважав зайвим говорити про те, про що вже написано в християнській літературі. Дійсно, перші ж фрази проповіді показують, що її тематика носить не книжковий, теоретичний, а суто практичний, актуальний для тодішньої Русі характер. Про що ж має намір оповідати Іларіон? — «Про Закон ѣ , Моїс ѣ їм даньномь, і про Благод ѣ ти і Істин ѣ , Иисусъм Христомь бывъщиихъ; і како Законъ отъиде, Благодать же й Істина вьсю землю испълни, і в ѣ ра въ вься мови простьр ѣ ся, і до нашої мови русьскаго; і похвала кагану нашому Володим ѣ ру, від нього ж крыцени быхомъ; і молитва кь Богу отъ земл ѣ наше ѣ «.

«Закон, Мойсеєм даний» — це сукупність заповідей Бога євреїв, оголошених ізраїльтянам Мойсеєм. Вони викладені в Старому заповіті, їм спеціально присвячена заключна частина «П’ятикнижжя» Мойсея, звана «Второзаконня». «Ось закон, який запропонував Мойсей синам Ізраїлевим; — говориться тут, — ось накази, постанови та закони, що Мойсей синам Ізраїлевим [в пустелі], при виході їх з Єгипту, за Йорданом. » Цікаво, що в деяких списках розглянуте твір Іларіона починається зі слів «Про Другий Закон, Мойсеєм даному. «

«Благодать та Істина» — поняття, якими Іларіон позначає християнське вчення, викладене в Новому завіті. Втілення — Христос, син Божий. Згідно Іларіону Христос є наш світ саме Благодаттю. («І Бог убт преже в ѣ до изволи і умысли сина свого въ миръ посълати, і т ѣ м Благодаті явити ся. Благодать дієслова кь Богу: «Аще н ѣ сть часом сънити мі на землю і съпасти миръ». «.)

Порівняння Закону і Благодаті, яке дається в твір Іларіона, — це, по суті, протиставлення двох релігійних навчань, двох світоглядних систем — іудаїзму та християнства. Однак Іларіон не впадає при цьому в релігійну догматику. Він порівнює між собою не власне релігійний зміст і обрядові форми іудаїзму і християнства, а те, що можна назвати політичним змістом цих релігій. Інакше кажучи, він підходить до іудаїзму і християнства як до ідеологій, кожна з яких несе в собі цілком визначені мета та образ життя, стереотипи поведінки, суспільний стан і, крім того, формує певну політику відношенню до інших народів. Такий підхід до іудаїзму і християнства, який демонструє Іларіон, тобто підхід не релігійно-догматичний, а політичний, цілком зрозумілий.

Справа в тому, що для Русі іудаїзм ніколи не був голою абстракцією. Протягом 50-60-х роках IX ст., в правління великого князя Святослава, Русь вела кровопролитну боротьбу з Хозарським каганатом — з тюркським державою, в якій влада належала іудейській громаді, та відповідно іудаїзм був панівною ідеологією. Цією боротьбою росіяни прагнули врятувати себе від руйнівних хазарських набігів, від тяжкої данини, яку вони платили іудейської Хазарії. У 965 р. військо Святослава розбило військо хазарського кагана і опанувало його столицею. Однак розгром Хазарії, звільнивши Русь від небезпеки військової агресії з боку іудейських громад, не звільнив її від небезпеки торгово-фінансової експансії та ідеологічної агресії з боку останніх. Єврейське лихварство і торгівля різними товарами і рабами продовжували розвиватися на території Київської Русі, щонайменше до 1113 р. Продовжували свою роботу іудейські місіонери. У зв’язку з цим примітний факт, повідомлюваний «Повістю временних літ», про те, що 986 р., після того, як великий князь Володимир Святославич відкинув пропозиції болгар і німецьких місіонерів прийняти відповідно мусульманство і римо-католицьке християнство, до нього приходили хазарські євреї, щоб звернути його в іудаїзм. «Се слышавше жидове козарьстии придоша, рекуще: «Слышахомъ, яко приходиша погоди і хрестеяне, прискорений тя кожног в ѣ р ѣ своєї. Хрестеяне бо в ѣ рують, його ж ми распяхомъ, а ми вьруемъ єдиному Богу Аврамову, Ісакову, Яковлю». Розпитавши про євреїв суті їх релігії, Володимир заявив їм: як же ви інших учите, а самі відкинуті Богом і розсіяні? Якщо б Бог любив вас і закон ваш, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи й нам того ж хочете?

Необхідно зауважити, що протиставлення християнства, іудаїзму було традиційним для християнської літератури. Вже в II ст. християнські теологи наполегливо проводили у своїх проповідях і писаннях ідею про протилежності навчань Старого і Нового завітів. Так, у трактаті, приписуваному жив у середині названого століття теологу по імені Маркіон, вказувалося на наступні відмінності між Богом Старого завіту Ягве і Богом Нового завіту: «Перший забороняє людям їсти від дерева життя, а другий обіцяє дати переможцеві скуштувати «приховану манну» (Апокаліпсис 2, 17). Перший закликає до змішання підлоги і до розмноження до меж Ойкумени, а другий забороняє навіть одне гріховне взирание на жінку. Перший обіцяє нагороду землю, другої — небо. Перший наказує обрізання і вбивство переможених, а другий забороняє те й інше. Перший проклинає землю, а другий її благословляє. Перший розкаюється в тому, що створив людину, а другий не змінює симпатій. Перший наказує помста, другий — прощення кається. Перший обіцяє панування юдеїв над світом, а другий забороняє панування над іншими. Перший дозволяє євреям лихварство, а другий забороняє присвоювати не зароблені гроші. У Старому завіті — хмара темне і вогненний смерч, в Новому — неприступне світло; Старий завіт забороняє торкатися ковчега завіту і навіть наближатися до нього, тобто принципи релігії — таємниця для маси віруючих, в Новому завіті — заклик до себе всіх. У Старому завіті — прокляття висить на дереві, тобто страчуваному, у Новому — хресна смерть Христа і воскресіння. У Старому завіті — нестерпне ярмо закону, а в Новому — благий і легкий тягар Христове».

Визнання протилежності вчення Нового завіту вчення Старого завіту не завадило, однак, християнської церкви включити останній склад книг Священного писання. В обстановці III ст. більше актуальною для християн була боротьба з маніхейством та іншими подібними йому ідеологічними течіями, отрицавшими існування єдиного бога, а також протистояння римським імператорам, развернувшим гоніння на християнські громади. Старий завіт в цих умовах ставала природним союзником новозавітного вчення. Багато його ідеї можна було без особливих хитрувань представити як предтечі ідей Нового завіту і таким чином дати останнім міцне історичне, кореневе основу.

Іларіон у своєму творі «Про Закон і Благодаті» дотримувався християнських традицій. Ідейний зміст даного твори не може бути зрозумілий у повній мірі без урахування історичних реалій, в яких перебувало сучасне Іларіону російське суспільство, але його також неможливо усвідомити, розглядаючи творіння російського мислителя поза контекстом існувала у рамках християнської літератури традиції протиставлення новозавітного вчення старозавітному.

Багато мотиви і образи вищецитованого трактату II ст., приписуваного Маркиону, повторюються Іларіоном. Сприйнявши християнські заповіді, ми, вигукував він з пафосом, чужими будучи людьми Божими себе нарекли, і ворогами колишні, синами Його назвали себе! І не по-юдейському хулимо, але по-християнськи благословимо! І не рада творимо, як його розіп’яти, але як розп’ятого вклонитися! Не розпинаємо Спасителя, але руки до Нього воздеваем! Не тридцять срібняків наживаємо на Ньому, але один одного і все нажите Йому віддаємо! Не таїмо воскресіння, але у всіх будинках своїх кличемо: «Христос воскрес із мертвих!»

У повній відповідності з християнською традицією Іларіон називає Закон Мойсея провісником Благодаті і Істини. При цьому він зовсім не передбачає, що в Законі міститься зародок або передумова останніх. Закон — предтеча Благодаті і Істини тільки в тому сенсі, що «въ немь обыкнеть чьлов ѣ чьско естьство, од мъногобожьства идольскааго укланяяся, въ єдиного Бога в ѣ ровати». Інакше кажучи, Закон є предтечею Благодаті лише в тій мірі, в якій місяць виступає предтечею сонця. «Отъиде бо св ѣ тъ місяця солньцю въсиявъшю, тако і Закон — Благодать явльшися», — виголошував Іларіон.

У своєму протиставленні іудаїзму і християнства російський мислитель використовував і інші традиційні для християнської літератури символи. Так, він пов’язував старозавітний закон з землею, а новозавітну Благодать з неба, стверджуючи, що юдеї про земне переймалися, християни ж — про небесному. Однак зазначені символи використовувалися їм в якості ілюстрації думки про те, що Закон Мойсея служить жидам для самовиправдання, тоді як християни Благодаттю та Істиною не виправдовуються, але рятуються. Причому, відзначає Іларіон, виправдання іудейське скупо від заздрості, воно призначене тільки для юдеїв і не простягається на інші народи, християн порятунок благо і щедро простягається на всі краї землі.

В цих словах Іларіона виражена, мабуть, найважливіша думка його твори: іудаїзм — це релігія, яка служить тільки юдеям, християнство ж — релігія, покликана служити всім народам.

Слід зазначити, що на цю думку наводить сам зміст Старого завіту. Згідно «Второзаконня» Мойсей заявив народу Ізраїлю при викладі йому законів: «І якщо ви будете слухати закони ці, зберігати і виконувати їх, то Господь, Бог твій, буде зберігати завіт і милість до тебе». Але в чому ж полягають ці завіт і милість? Виявляється, не тільки в порятунку від хвороб і безпліддя, але і в сприянні винищення народів, що ненавидять ізраїльтян, народів, яких ізраїльтяни бояться. «І буде Господь, Бог твій, — продовжував говорити Мойсей до народу Ізраїлю, — виганяти перед тобою народи оце мало-помалу; не можеш ти вигубити їх скоро, щоб земля не стала порожня і] не посилилися проти тебе польові звірі; але віддасть їх тобі Господь, Бог твій, і приведе їх у велике сум’яття, так що вони загинуть; і зрадить царів їх в руки твої, і ти истребишь ім’я їх з піднебесної. » «Второзаконня» цілком недвозначно являє заповіді і закони, оголошені Мойсеєм, як знаряддя досягнення панування над ізраїльтянами іншими народами.

Іларіон, без сумніву, має на увазі при характеристиці іудаїзму текст «Второзаконня», але в основу думки про нього як про релігії, яка, на відміну від християнства, виключно юдеям, він кладе факти з практики християнства. Так, він розповідає, що християни, проживали в Єрусалимі разом з іудеями, терпіли від них образи та насильство. Вибір даних фактів, звичайно, видає в Іларіона насамперед християнського теолога. Однак він не залишається на цих позиціях, а сходить в своєму творі до загальнолюдської точки зору. Примітно, що вищу цінність християнства, його головна перевага перед іудейством, російська мислитель бачить у служінні всьому людству. Закон Мойсея — це рабство, а Благодать і Істина — свобода («Образъ дее Закону та Благод ѣ ти — Агар і Сарра, роботьная (тобто поневолена) Агар і свободьная Сарра»). В Законі Мойсеєвім тісниться людство, заявляв Іларіон, а в Благодаті вільно ходить.

Таким чином, співставлення християнства з іудейством, яке проводить Іларіон у своєму творі «Про Закон і Благодаті», покликане, в кінцевому підсумку, підкреслити високу цінність християнської релігії в історії людства. Природно, що при цьому Іларіон не міг не сказати про благодатність християнської віри для Русі. На його думку, Бог допомогою Благодаті і Істини врятував росіян, привів їх у справжній розум.

Похвала князю Володимиру, складова другу частину розглянутого твору Іларіона, органічно виводиться з цього визнання високої цінності християнства для Русі. Всі країни, зазначав Іларіон, шанують і славлять їх вчителя, що навчив їх православній вірі. «Похвалимъ ж і ми, по сил ѣ нашої, малыими похвалами велика і дивьная сътворьшааго нашого Вчителя і наставника великааго кагана наше ѣ земл ѣ Володим ѣ ра, вънука старааго Ігоря, сина ж славьнааго Святослава».

Своєю похвалою великому князю Володимиру, Іларіон висловлював власні уявлення про ідеального государя, характер його влади, відносинах його зі священнослужителями.

Такий прийом вираження політичних і правових ідей був характерний для літератури Київської Русі*, помітний він і в літописах. Автори творів, які використовують його, не говорили про те, яким повинен бути государ, який характер повинна мати його влада, як він повинен ставитися до церкви і т.п. Вони обирали серед колись жили чи ще живуть державних діячів відповідний персонаж і прославляли його. Причому це прославлення робилося на основі реальних історичних фактів, які інтерпретувалися відповідним чином. Таким способом замість сукупності абстрактних, далеких від дійсності політичних ідей на сторінках літературних творів поставав конкретний портрет відомого всім государя. Його писали епітетами, порівняннями, художніми образами, обрамляють ті чи інші життєві події. Однак при необхідності політичний сенс даного художнього портрета цілком міг бути переведений з мови символів і образів на мову абстрактних понять і теоретичних ідей.

* Присвячений князю Володимиру твір у жанрі похвали створив у кінці XI ст. мніх Яків. Назва цього твору за списком XVI ст. «Пам’ять і похвала князю рускому Володимер, како крестися Володимерь, і діти своя хрести і всю землю Руську від коньца і до коньца, і како крестися баба Володимерова Олга преже Володимера». Зміст даної похвали багато в чому повторює похвалу Іларіона.

У похвалі «великому кагану» Руської землі Володимиру, з якою виступав Іларіон, майже кожен епітет, кожне визначення мають свій політичний сенс.

Називаючи Володимира «нашим Учителем і наставником», Іларіон увазі тим самим, що цей князь виступав в як не лише глави держави, але і духовного пастиря свого народу. Головною його заслугою було, на думку Іларіона, поширення на Русі православної віри — благоверия. Тобою ми долучилися і життя Христа пізнали — розкривав мислитель суть головного благодіяння Володимира. Скорчены були від бісівської лестощів, а тобою распрямились і на шлях життя вступили. Сліпими були від бісівської лестощів, а тобою прозріли сердечними очима. Німі були, а тобою ми мова знайшли. «Радуиса, Вчителю нашь і наставьниче благовърию!»

Вихваляючи великого князя Володимира як духовного проповідника — хрестителя Русі, Іларіон в повній мірі усвідомлював той факт, що Володимиру вдалося успішно виконати цю роль тільки завдяки тому, що він був носієм верховної державної влади. Не було нікого на Русі, хто противився б благочестному його велінням хреститися, зазначав у своєму творі Іларіон і давав наступне пояснення цього: «Так аще къто і не любъвию, нъ страхъм повів ѣ въшааго крыщаахуся, понеже б ѣ благов ѣ ріє його съ владою съпряжено» (курсив наш. — В. Т.). Як бачимо, російський мислитель вважав, що сила православної віри полягає в найтіснішому союзі — спряженості — з державною владою.

Але що ж дає підтримка православної віри, розповсюдження благоверия носія державної влади? Спасіння душі від смерті і звільнення від тягаря гріхів, вінець небесної слави і вічну пам’ять у нащадках. Саме в цьому вбачав Іларіон винагороду князю Володимиру за відраза російських людей від язичництва і прилучення їх до християнства.

Слід зазначити, що у Іларіона немає навіть натяку на те, що підтримка князем православної віри може якимось чином сприяти зміцненню і розширенню його політичної влади. Більш того, з змісту твору Іларіона можна зробити висновок, що православ’я, швидше, обмежує владу глави держави. Згідно Іларіону, князь Володимир до прийняття православ’я володів всією повнотою одноосібної державної влади. «І единодьржьць бывъ землі своє ѣ , — говорив про нього мислитель, — пркоривъ под ся округъны ѣ країни — ови миръм, а непокоривы ѣ мечьмь». Князя Володимира, який прийняв православне християнство, Іларіон порівнював з римським імператором Костянтином Великим, який, як відомо, першим з верховних правителів Римської імперії визнав християнство як державну релігію. Про подібний великому Костянтину, равноумный, равнохрис-толюбивый, одно шанує служителів Його! — вигукував Іларіон. — Він зі святими отцями Нікейського собору закон людям встановлював, ти ж, з новими нашими отцями єпископами, сходячись часто, з глибоким смиренням радився, як у людей цих, новопознавших Господа, закон уставити. Православний російський князь зображувався таким чином, вершащим державну владу (в даному випадку — законодательствующим) вже не одноосібно, а з єпископами. Причому з останніми він «сънимаяся часто» і «з мъногымь съм ѣ ленням съв ѣ щаваашеся».

Цікаво, що Іларіон в суті нічого не говорить про богообраності князя або про божественне походження державної влади. І це незважаючи на те, що цей погляд було вже загальновизнаним в російській літературі його часу. І це при тому, що у творі жанру «похвали государю» воно було б надзвичайно доречним. Не випадково, що вперше ідея про божественне походження державної влади була виражена саме в подібного роду творі — в похвалі Євсевія Кеса-рийского імператору Костянтину I.

Згідно Іларіону, божественне походження має не влада верховного правителя в державі, а розум у серці його. Ось як описував він залучення князя Володимира до благоверию: «І тако йому въ дьни своя живущю, і землю свою пасущю правьдою, мужьствъм і съмыслъм, приде на нь пос ѣ щення вышьнааго, призьр ѣ на нь вьсемилостивое око благааго Бога. І въсия розумъ въ сьрдьци його, яко розум ѣ ти суєту идольскы ѣ підлещуйся, възыскати єдиного Бога. «. Зійшло на князя відвідування Вишнього, призрело його всемилостивое око благого Бога, і засяяв розум у серці його. Цей розум і визначив його подальшу долю. Без допомоги святих мужів, підкреслював Іларіон, а саме одним добрим глуздом і гострим розумом зрозумівши, що є Бог єдиний Творець невидимим і видимим, небесним і земним, і що послав у світ, заради порятунку, свого улюбленого Сина, прийшов князь Володимир до Христа.

Влада над людьми князь отримує, у поданні Іларіона, не від Бога, а у спадок від славних предків своїх, російських князів. «Ці славьныи отъ славьныихъ рожься, благородынъ отъ благородьныихъ, каганъ нашь Володим ѣ ръ», — відзначав він у своєму творі. Починаючи свою похвалу Володимиру, Іларіон особливо підкреслював, що князь — онука старого Ігоря і син славного Святослава, які літа свого панування мужністю і хоробрістю прославилися в країнах багатьох і перемогами, і фортецею поминаються нині і прославляються. Причому ці свої славні якості вони змогли проявити тому, що «не въ худ ѣ бо і нев ѣ будинок ѣ землі владычьствоваша, нъ въ Русьц ѣ , аже в ѣ будинку і почута є вьс ѣ мі четырьми коньци земл ѣ » (тобто не в найгіршому бо і невідомій землі володарювали, а в Руській, що відома і чутна усіма чотирма кінцями землі).

Спадковий характер князівської влади підкреслювався Іларіоном і в тому місці розглянутого твору, де він, звертаючись до Володимиру, казав про його сина князя Ярослава, нареченном при хрещенні Георгієм. «Його ж сътвори Господь нам ѣ стьника за т ѣ б ѣ , твоєму владычьству, не рушаща твоїх уставъ, нъ утвьржающа, ні умаляюща твоєму благов ѣ рію положення, нъ паче прилагающа, не съказаша, нъ учиняюща, іже недоконьчаная твоя наконьча. «. Наведену фразу з «Слова о Законі і Благодаті» можна трактувати в якості обґрунтування божественності або сакральності спадкування князівської влади. Як показує подальше утримання зазначеного твору, його автор мав на увазі в даному просто те, що Бог вивів Ярослава (Георгія) з плоті Владимирової, не більше того. «Въстани, — вигукував Іларіон, звертаючись до Володимира, — вижь чадо своє Георгія! Вижь утробу свою, вижь милааго свого! Вижь, його ж Господь изведе отъ чреслъ твоихъ. «. Однак ми занадто спростили б думка Іларіона, якби зупинилися на констатації даного факту.

Справа в тому, що в розглянутому творі Іларіона в поняття державної влади вкладав особливий сенс. Іларіон розуміє князівську владу не стільки як сукупності владних повноважень або вищого сану — найвищого місця в суспільній ієрархії, але, швидше, в якості поля діяльності, процесу звершення добрих справ для Руської землі. Відповідно і спадкування вищої державної влади розумілося ним по-особливому. Іларіон представляв перехід князівської влади з спадок не стільки у вигляді спадкування вищої державної посади, скільки в якості спадкування діяльності, продовження благодіянь, вчинених попередником. Сказавши у похвалу Володимиру, що його сина Георгія (Ярослава) Бог створив намісником йому, його пануванню, Іларіон уточнив, яким саме намісником — не рушащим, а затверджують статути Володимира, не применшують скарбів його благоверия, а більше їх умножающим, не говорить, а роблять (свершающим), і, що не закінчено Володимиром, кончающим.

Спадкоємність, традиційність добродійною для народу політики державної влади була реальним фактом тієї епохи в історії Русі, в яку випало жити видатному російському мислителю Іларіону. Саме ця спадкоємність зумовила розквіт економіки і духовної культури російської суспільства. Таким чином, похвала князю Володимиру і його наступник на престолі Ярославу, з якою виступив Іларіон, була не простим панегіриком влада структурам. Це було, по суті своїй, заява авторитетного російського ідеолога про підтримку ним благотворних для російського суспільства тенденцій в політиці верховної державної влади.

bibliograph.com.ua